avangard-pressa.ru

Реферат Наукове співробітництво України з країнами східної Европи в соціально-гуманітарній сфері 1970-1980-і


                                   

РОЗДІЛ 2


ОСНОВНІ ФОРМИ І ЕФЕКТИВНІСТЬ СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ З КРАЇНАМИ СХІДНОЇ ЕВРОПИ В ГАЛУЗІ         СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ НАУК.
За останні десятиліття у рамках двосторонніх і багатосторонніх зв’язків східноєвропейських країн склалася певна система форм і методів співробітництва у сфері науки (схематичне зображення структури наукових взаємин подано у додатку В). Вони знайшли своє відображення у Комплексній програмі економічної інтеграції країн РЕВ 1971 р. і стали основою здійснення наукового спілкування у 1970-1980-х рр. Багато преспективних форм застосовується на сучасному етапі, що значно актуалізує вивчення даної проблеми.
Співробітництво в області планування наукової діяльності країн РЕВ реалізовувалось у формах проведення взаємних консультацій з основних питань наукової політики, наукового прогнозування, координації планів у галузі науки, спільного планування багатосторонніх інтеграційних заходів.
Поділ праці у галузі наукових досліджень передбачав координаційні форми наукових зв’язків; кооперування при проведенні дослідницької роботи на основі угод, договорів, а також узгоджених прогам співробітництва між міністерствами, відомствами та науковими організаціями зацікавлених сторін; спільну наукову діяльність у рамках створення з цією метою наукових центрів (міжнародних науково-дослідних інститутів, змішаних комісій, робочих груп, тимчасових наукових колективів при національних організаціях і ін.).
Прямі (безпосередні) зв’язки міністерств, відомств, наукових установ з питань науки лхоплювали за вибором будь-які форми наукового обміну, здійснювалися на основі двосторонніх міжурядових і міжвідомчих угод, договорів чи контрактів.
Поряд з вказаними формами у системі міжнародного співробітництва вчених-гуманітаріїв важливе місце займали взаємні відрядження науковців і спеціалістів для проведення наукової роботи, консультування, стажування, експертної діяльності; співпраця у сфері підготовки й підвищення кваліфікації наукових кадрів; науково-інформаційний обмін тощо. Форми співробітництва визначалися у кожному окремому випадку. Мало місце поєднання різних форм взаємодії.
Основним документом, що регламентував організаційні та правові питання багатосторонніх наукових зв’язків, були “Організаційно-методичні, економічні та правові основи науково-технічного співробітництва країн-членів РЕВ і діяльності органів РЕВ у цій галузі” (Оргметоддокумент), розроблені на основі положень Комплексної програми соціалістичної економічної інтеграції і затверджені у жовтні 1972 р. 60-м засіданням Виконкому РЕВ. У цей документ було внесено зміни та доповнення у редакції, прийнятій нарадою заступників голів комітетів і міністрів країн РЕВ (3-4 лютого 1983 р.) і схваленій на 29-му засіданні КНТС у листопаді того ж року.
Організаційні та правові основи двосторонніх наукових контактів визначалися “Загальними умовами здійснення двостороннього науково-технічного співробітництва між СРСР, країнами-членами РЕВ і СФРЮ”, затвердженими на засіданнях відповідних міжурядових комісій СРСР й інших країн РЕВ з економічного співробітництва у 1972-1975 рр.
Правові питання взаємин регулювалися також багатосторонніми та двосторонніми угодами, укладеними в процесі співпраці.
Взаємні консультації з основних питань наукової політики здійснювались як на багатосторонній основі в рамках РЕВ, так і на двосторонній—між зацікавленими країнами. Ця форма особливо набула поширення після прийняття Комплексної програми 1972 р., якою передбачалося систематичне їх проведення (2.-с.17-19).
На підставі результатів консультацій Комітетом РЕВ з науково-технічного співробітництва визначалася тематика досліджень, розроблялися наукові прогнози з міжгалузевих проблем. У свою чергу, відповідними органами РЕВ складалися програми наукової співпраці, згідно з якими зацікавленими країнами укладалися угоди.
Взаємні консультації проводились і з інших питань: розробки заходів по співробітництву, обміну досвідом у галузі планування і управління НТП, підготовки і підвищення кваліфікації наукових кадрів і спеціалістів, у галузі наукової інформації, забезпечення наукових досліджень відповідною апаратурою, матеріалами та приборами, а також питань зв’язків з міжнародними організаціями.
У зв’язку з відсутністю власних зовнішньопредставницьких органів, які могли б самостійно встановлювати зв’язки з зарубіжними країнами, українські вчені брали участь у проведенні консультацій з питань наукової політики хіба що у складі делегацій відповідних союзних установ. Наукові організації України, зацікавлені у проведенні спільних досліджень, надсилали свої пропозиції до плану наукового співробітництва СРСР і країн РЕВ,відповідно узгоджуючи тематику з актуальністю і вивченістю у рамках союзної академії наук, що на завжди відображало потреби власне української науки (22.-оп.1.-спр.213.-арк.49).
Більш активніше взаємні консультації за участю вітчизняних науковців здійснювалися під час проведення наукових розробок, у рамках прямих зв’язків, особливо, коли згадана форма взаємодії передбачалася контрактами, а також у співпраці з міжнародними науково-дослідними інститутами системи РЕВ, з якими договори про співробітництво включали координацію планів наукових робіт (22.-оп.1.-спр.105.-арк.5; спр.65.-арк.26).
Основною формою планової взаємодії східноєвропейських країн у 70-80-х рр. стала координація народногосподарських планів. Як нове явище у практиці міжнародних відносин, притаманне лише країнам соціалізму, була водночас і основним методом організації економічних і науково-технічних зв’язків країн РЕВ. Первинну базу для проведення координаційної роботи на тривалу перспективу складали результати взаємних консультацій з основних питань економічного і науково-технічного розвитку, прогнози та планові розрахунки, інформаційні матеріали, надані державами-учасницями співробітництва, органами РЕВ, міжнародними економічними й науково-технічними організаціями країн РЕВ, а також, виявлені у процесі координації п’ятирічних планів наукові проблеми, що потребували подальшої розробки. Так, перший план координації наукових і технічних досліджень було прийнято на 1964-1965 рр. З цього часу координація планів країнами РЕВ на п’ятирічки проводилася ще 5 раз.
Координаційні форми співробітництва займали провідне становище і серед основних форм багатосторонніх зв’язків при проведенні наукових досліджень. Координація здійснювалася окремими національними організаціями шляхом надання взаємної інформації про намічені наукові розробки у даній галузі, їх узгодженності з урахуванням можливостей поділу праці, передачі та обміну на взаємоузгоджених умовах отриманих результатів. При складанні плану співробітництва визначалася головна організація з теми, якою розроблявся проект робочого плану на основі пропозицій, поданих співпрацюючими сторонами (7).
У процесі розробки наукової теми головною організацією проводилися науково-координаційні наради, де обговорювався хід виконання робочого плану, а на підставі інформації та матеріалів, поданих організаціями-учасницями співпраці, оцінювались наукові здобутки, розроблялися аналізи, прогнози, узгоджувались питання, пов’язані з проведенням наукових форумів, обговорювалися їх підсумки, вивчалися пропозиції щодо розвитку подальшого співробітництва і використання отриманих результатів.
Робочі плани складалися, як правило, на весь термін дослідницької роботи, затверджувались представниками відповідних сторін, які, в свою чергу, несли відповідальність за їх виконання. Фінансові витрати у межах взятої на себе частки робітповністю здійснювали за свій рахунок установи, які брали участь у співробітництві. При цьому фінансування зарубіжних відряджень вчених та спеціалістів проводилося зацікавленою стороною чи на інших умовах за домовленістю.
Окрім основних, передбачених робочим планом, здійснювалися також інші заходи, що сприяли розвиткові наукових досліджень у відповідній галузі, проводилися конференції, симпозіуми, семінари з метою обміну передовим досвідом, науковою інформацією, підвищення кваліфікації наукових кадрів.
До координаційних форм співробітництва східноєвропейських країн у 70-80-х рр. можна віднести діяльність наукових рад у рамках комітетів і постійних комісій РЕВ. Вони зосереджували зусилля на підготовці наукових прогнозів відповідного напряму науки, розробці програм і робочих планів проведення спільних досліджень, а також виконували функції координатора при виконанні обраних для співпраці проблем. 
У цілому, координація наукової діяльності у розглядуваний період не змогла набрати достатнього розмаху. Її удосконадення стримувалося рамками господарського механізму, суб’єктивізмом керівників, які мирилися з дублюванням праці вчених як з неминучим явищем науково-технічного розвитку. Лише за деякими підрахунками втрати від дублювання науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт складали 5-7 млрд. крб. щорічно (34.-с.63). Регламентована зверху і непідкріплена можливістю реалізації ініціативи знизу, така форма взаємин не могла ефективно сприяти вирішенню назрілих проблем. Координація—це невисокий ступінь узгодженої дії вчених. Її ефективність залежить від повноти й оперативності обміну набутими результатами, а при відсутності надійної системи інформаційного забезпечення і при значному науковому потенціалі країн РЕВ цього досягнути було неможливо. Проте, незважаючи на очевидне відставання у створенні сучасної бази наукових досліджень, аж до середини 80-х рр. координація зберігала за собою провідну роль у міжнародному розподілі наукової праці східноєвропейських країн. У планах багатостороннього співробітництва країн РЕВ на її долю припадало від 60 до 80 відсотків тематики (51.-с.110). При цьому робилася ставка на механічне, кільісне розширення координованих робіт, а радянська економічна і історична література значне збільшення кількості тем, врахованих багатосторонніми планами, розглядала мало як не головний результат інтеграції.
При розширені площини досліджень у всьому світі у 80-х рр. координаційні форми швидко застаріли. Не поєднані зі зобов’язаннями про передачу відповідної інформації у достатньо повному обсязі й у стислі строки, вони вже не відповідали вимогам вчених.
Більш наближенішою до практичних завдань науки стала координація наукової діяльності до і в період проведення спільних розробок. Фактично вона була самостійною формою співробітництва. Засновані а взаємоприйнятих юридичних нормах, спільні дослідження зближували наукові колективи, сприяли підвищенню ефективності наукової праці і прийніттю практичних рекомендацій.
Переведення наукового співробітництва країн РЕВ у 80-х рр. на договірну основу забезпечувало можливість реалізації біль прогресивних форм поділу наукової праці. Зокрема, заслуговує на увагу кооперування у дослідницькій діяльності. Зосереджуючи спільні зусилля на вирішенні поставлених завдань і отриманні спільного кінцевого результату, воно здійснювалося науковими організаціями на основі поділу праці з максимальним урахуванням узгодженності між етапами й термінами проведення роботи. Кооперування стало визначальною тенденцією розвитку безпосереднього міжнародного обміну, а останній—основним важелем підвищення інтенсивності інтеграції.
У 1970-х і особливо у 1980-х рр. визначаються форми зв’язків, що передбачали організаційне об’єднання учених та спеціалістів в одному колективі—дослідницькому центрі. Вони хоч і не стали переважаючими, проте відігравали помітну роль у зв’язках учених-суспільствознавців східноєвропейських країн. Міжнародні колективи створювались для розробки проблем історії і становлення відносин між країнами соціалізму та соціолістичної економічної інтеграції, реалізації узгоджених програм багатостороннього співробітництва, для чого створювались проблемні комісії, покликані сприяти підвищенню ефективності досліджень, концентрації зусиль на проблемах суспільного розвитку, поліпшення планування та координації наукової діяльності. Комісіями, робочими групами, тимчасовими колективами організовувались конференції, симпозіуми , семінари, а результати розробок знаходили своє узагальнення в монографіях, збірниках документів, наукових статтях, що готувалися на прохання зацікавлених організацій. Практикувалося створення спільних наукових праць. Однак учені України брали участь у співробітництві СРСР із зарубіжними країнами переважно на двосторонній основі. Навіть у рамках багатосторонніх угод розробки здійснювались нерідко організаціями лише двох зацікавлених сторін.
Активними учасниками спільних наукових розробок виступали наукові установи АН України й вищі навчальні заклади. При цьому спостерігається тенденція до зростання чисельності спільно розроблюваних тем. Наприклад, якщо у 1980 р. інститути АН України у співпраці з науковими центрами європейських країн РЕВ проводили дослідження з 212 тем, у 1985р.—з 321, то у 1990 р. ця цифра вже сягає позначки 900. На початку 90-х рр. кількісний показник тематики співробітництва дещо знизився, однак тенденція росту обсягів спільних розробок зберігається. Наприклад, за станом на 1.01.1994 р. в активних міжнародних зв’язках брало участь 90 установ АН України. Вони проводили спільні дослідження з 511 тем, що майже у двічі більше, ніж у 1993 р. і більш як у 2,3 рази—ніж у 1992 р.
Вчені Інституту економіки АН України в 1970-1980-х рр. спільно з колегами Інституту економічних наук АН НДР вивчали питання розробки й винкористання макроекономічних моделей міжгалузевого балансу в довгостроковому плануванні та прогнозуванні розвитку народного господарства і його окремих ланок, організації прогнозування на різних рівнях планування і управління. Разом з вченими Економічного інституту ЧСАН розроблялися питання вимірювання технічного прогресу, моделювання розширеного відтворення виробництва, з науковцями САН і Братиславської вищої економічної школи готувалась колективна монографія “Соціально-економічні проблеми праці в розвинутому соціалістичному суспільстві”.
Результатом розробки наукового напряму “Закономірності економічного розвитку зрілого соціалізму і переходу до комунізму”, здійснюваного міжнародною робочею групою спеціалістів Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі, Чехословаччини й СРСР, стала робота Б.Чумаченка “Програмно-цільове планування і управління розвитком економіки” (58). З проблем багатосторонньоо співробітництва “Соціально-економічні процеси в країнах, що розвиваються і національно-визвольний рух” слід відзначити участь українських науковців у підготовці міжнародним колективом монографії “Банкрутство буржуазних концепцій економічної системи соціалізму"”(30). У рамках двостороннього співробітництва з вченими Словаччини вийшла друком колективна монографія “Удосконалення управління соціалістичною внутрішньою торгівлею” (48) та ін.
Плідні наукові контакти з науковцями східноєвропейських країн підтримували співробітники Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН України (ІСЕПЗК)—провідної наукової установи республіки, яка займалася дослідженням питань економічногоі соціально-політичного характеру в зарубіжних країнах і була базовою організацією наукових рад АН України з комплексних проблем “Світова соціалістична система” та “Історія міжнародного робітничого і національно-визвольного руху” (22.-оп.1.-спр.138.-арк.114).
По лінії двостороннього міжакадемічного співробітництва особливо результативні наукові зв’язки інститут підтримував з вченими Угорської та Словацької академій наук. Наприклад, спільно з Інститутом суспільних наук УАН розроблялись теми: “Становище і проблеми молоді: формування нової людини”, “Взаємозв’язок соціально-професійних і життєвих орієнтацій молоді”; з Інститутом світової економіки УАН—“Основні напрями інтенсифікації прикордонного економічного співробітництва СРСР і Угорщини”; з Інститутом міжнародних відносин і соціалістичної економічної інтеграції при Президії Болгарської АН—“Проблеми і підвищення ефективності прямих зв’язків у інтеграційному співробітництві СРСР і НРБ на прикладі організацій і підприємств УРСР і НРБ” (22.-оп.1.-спр.213.-арк.16) тощо. Дослідження змін у складі робітничого класу і селянства, джерел поповнення інтелігенції у соціалістичних державах, особливостей її соціального обличчя знайшли відображення у колективній монографії “Тенденції соціального розвитку в європейських соціалістичних країнах” (53). Лише на умовах кооперування співробітники ІСЕПЗК брали участь у розробці більше 10 проблем, серед яких: “Узагальнення досвіду використання трудових ресурсів у країнах-членах РЕВ”, “Розробка пропозицій щодо взаємного співробітництва у вирішенні проблем робочої сили” і ін. (22.-оп.1.-спр.138.-арк.117).
Специфічною рисою роботи ІСЕПЗК стало його включення у механізм прикордонних зв’язків Закарпатської області, на території якої діяло Ужгородське відділення інституту. На його базі проводилися наради, семінари, присвячені проблемам оптимізації прикордонної співпраці, соціальному розвиткові прикордонних територій: Закарпатської (УРСР), Східно-Словацької (ЧССР), Саболч-Сатмарської (УНР) областей (14.-оп.32.-спр.1661.-арк.158).
Давні і міцні наукові контакти з установами країн Східної Европи підтримували співробітники Інституту історії АН України, зокрема з Інститутом історії і балканістики БАН, Інститутом історії УАН, Центральним інститутом історії АН НДР, Інститутом соціалістичних країн ПАН, Інститутом загальної і чехословацької історії і Чехословацько-радянським інститутом ЧСАН. Українські історики періодично виїжджали в зарубіжні відрядження для роботи в бібліотеках, архівах, для консультування, участі в наукових конференціях.
Ще в 1979 р. з ініціативи відчизняних істориків до програми багатостороннього співробітництва країн РЕВ було включено тему “Історичні зв’язки України з соціалістичними країнами Европи”. Тема носила багатогранний характер, і робота над нею розраховувалась на тривалий період. У її розробці брали участь науковці України, Болгарії, Угорщини, Польщі, Чехословаччини, апідсумком стали розрізнені в часі наукові праці, зокрема бібліографічний покажчик “Балканістика в Українській РСР: 1917-1980 рр.” (К.,1983), підготовлений співробітниками Інституту історії АН України, КДУ ім. Т Шевченка та Інституту балканістики БАН (29). Результати цього комплексного вивчення обговорювались на міжнародній конференції “Радянська болгаристика: підсумки і перспективи” (м.Львів, січень 1981 р.) (49).
Одним з напрямів спільних досліджень України і Чехословаччини стала тема “Українсько-чехословацькі інтернаціональні зв’язки”, що була включена до проблемного тематичного плану наукового співробітництва на 1981-1985 рр. Статті до збірника готували вчені Інституту історії АН України, викладачі кафедр вищих навчальних закладів разом з чеськими й словацькими колегами. Колективна праця вийшла з друку в 1989 р. і була по суті першим виданням, у процесі підготовки якого обидві сторони вели ділове листування, здійснювали цілеспрямовані наукові відрядження, а напередодні друку обговорювали весь збірник.
Дієву участь у проведенні міжнародних форумів-конгресів з філософії, логіки, методології науки, соціології, естетики брали науковці Інституту філософії АН України. Прикладом співробітництва на дво- та багатосторонній основі може послужити систематична робота у двосторонній комісії філософів СРСР і НДР, у рамках якої спільно з колегами Центрального астрофізичного інституту й Інституту філософії АН НДР розроблялась тема “Світоглядні та методологічні аспекти сучасного природознавства”. Над дослідженням вітчизняних філософів, у свою чергу, співпрацювали провідні вчені східноєвропейських країн. Так, розробка питань, пов’язаних з історією взаємозв’язків філософських культур слов’янських народів, з розвитком філософії в окремих країнах призвела до встановлення контактів з науковцями Польщі, Чехословаччини і особливо Болгарії. У результаті вийшли друком монографії В.С. Горського і М.Д.Бичварова “Українсько-болгарські філософські зв’язки. Друга половина ХІХ століття”, “Ідейні зв’язки прогресивних мислителів братніх народів (ХІІ-ХІІІ ст.)”, збірник “У витоківспільності філософських культур російського, українського і болгарського народів”, присвячена 1500-літньому ювілею м.Київа (56).
Співробітники Інституту держави і права АН України брали участь у підготовці колективної радянсько-чехословацької монографії “Теорія і практика соціалістичного федералізму. Досвід СРСР і ЧССР”, у співробітництві з колегами Болгарії, НДР, Польщі й Угорщини проводили спільне міжнародне дослідження з теми “Участь представників трудових колективів і суспільних організацій у карному процесі”.
Протягом багатьох років творчі зв’язки з зарубіжними колегами підтримували науковці Інституту суспільних наук АН України (м.Львів). Результатом спільної праці зі словацькими істориками і суспільствознавцями було видання збірника “Зв’язки І.Я.Франка з чехами і словаками” (опубліковано в м. Братиславі українською мовою). У рамках комісії істориків СРСР і Польщі, у співпраці з Інститутом слов’янознавства і балканістики АН СРСР та Інститутом літератури ПАН розроблялася тема “Польський суспільний рух і культурне життя у 30-60-ті рр. ХІХ століття”. Наукові здобутки відображено у книгах “Співдружність польського народу. Густав Ерінберг і “свентокнижци” (Варшава, Вроцлав, Краків, Гданськ, 1978, польською мовою), “Польське товариство і спроба поновлення збройної боротьби у 1833 р.”, “1846 рік на польських землях”, “Варшавська “Організація 1848 р. ” Гурток ”ентузіастів” і “ентузіасток” тощо.
У рамках багатосторонніх зв’язків наукових установ країн РЕВ Інститут суспільних наук разом з Інститутом російської мови АН СРСР, Інститутом мовознавства АН України та науковими організаціями східноєвропейських країн працювали над створенням “Загальнослов’янського лінгвістичного атласу “, а спільно з Інститутом слов’янознавства і балканістики АН СРСР, науковими установами академій наук Польщі та Словаччини—“Загальнокарпатського діалектологічного атласу”.
З профільними інститутами східноєвропейських країн здійснював плідні контакти Інститут мистецтвознавства, фольклору і етнографії ім. М.Т.Рильського АН України. За програмою наукового співробітництва з Інститутом етнографії Словацької АН розроблялись проблеми: роль традицій у культурі і побуті сучасної сім’ї, відображення боротьби з фашизмом у народній творчості слов’янських народів, народні традиції у контексті сучасної культури. За аналогічною програмою відбувалася співпраця з Болгарською АН.
У межах теми багатостороннього співробітництва “Проблеми світового й регіонального історичного та культурного життя і розвитку” українські науковці разом з музикознавцями Болгарії, НДР, Угорщини, Чехословаччини підготували збірник наукових статей “Музиче мистецтво і формування нової людини” (44). Спільне дослідження з ученими Інституту музикознавства БАН завершилося публікацією болгарським фольклористом двотомника “Народні пісні болгар в Українській і Молдавській РСР”. Загальне і особливе в діяльності майстрів мистецтв України, Болгарії, НДР, Чехословаччини розкрито колективом авторів у праці “Єднання народів—єднання культур” (37).
Міжнародне співробітництво вітчизняних мовознавців присвячувалося складанню великого чесько-російського, чесько-українського, великого словацько-російського, словацько-українського словників, вивченню питань граматики російської мови у співставленні з чеською. Разом з мовознавцями Болгарії здійснювалося укладення болгаро-українського словника.
Слід зауважити, що значне місце в тематиці співпраці східноєвропейських країн відводилося проблемам славістики—комплексної гуманітарної дисципліни, предмет вивчення якої складає історія, мова, література, традиції, звичаї та інші прояви, пов’язані з політичним, економічним і духовним життям слов’ян. Розробкою слов’янознавчої проблематики в Україні займалися спеціальні відділи, відкриті у п’яти інститутах АН України—історії; археології; мовознавства; літератури; мистецтвознавства, фольклору й етнографії, а також кафедри вищих навчальних закладів.
Нійбільш розроблюваною галуззю української славістики стало мовознавство. Воно охоплює дослідження різних аспектів загальнослов’янської та східнослов’янської лінгвістики, окремих мов, їх порівняльно історичне вивчення, розгляд історичних контактів і явищ структурногопаралелізму між слов’янськими і неслов’янськими мовами тощо.
Основна робота в галузі дослідження літературних зв’язків слов’янських народів спрямовується на розробку трьох основних напрямів: загальнослов’янські проблеми літературознавства, в тому числі історико-порівняльний аналіз; взаємозв’язки української літератури з літературами зарубіжних слов’янських країн, історичний розвиток окремих національних літератур.
На сучасному етапі дедалі більше уваги приділяється методології історико-порівняльного й типологічного вивчення фольклору, культури, філософії, етнографії, соціальної та політичної історії народів слов’янського світу, оскільки “герметизоване” дослідження не дає можливості виявити їхню національну специфіку й закономірності розвитку (60.-с.9-13). Досить назвати такі славістичні видання наукової думки України як: “Українська літературатв загальнослов’янському й світовому літературному контексті (у п’яти томах), “Українська література ХVІ-ХVІІ ст. та інші слов’янські літератури”, “Кирило-Мефодіївське товариство” (у 3-х кн.), “Українське бароко та європейський контекст”, “Українська літературна енциклопедія” (видано 2 томи), болгарсько-український і чесько-український словники ( у двох томах), “Розвиток духовної культури слов’ян” (матеріали ІХ славістичної конференції, м. Одеса, 1989 рік), комплексні видання: “Українсько-болгарські культурні взаємини ХХ століття” (АН України і БАН), “Художня культура країн Східної та Південної Європи в боротьбі проти фашизму” (ІМФЕ ім. М.Т. Рильського АН України) та ін. Заслуговує уваги видання праць, пов’язаних з освітнім процесом: “Вступ до слов’янської філології” (автори—професор П.П. Чучка), “Граматика чеської мови”, “Історія слов’янської фольклористики”.
У 1970-1980-х рр. славісти України і країн Східної Європи зосереджували зусилля на створенні фундаментальної багатотомної серії “Етнографія слов’ян”. Згаданий проект було включено в довгострокову програму багатостороннього співробітництва в галузі суспільних наук. Координував дослідження Інститут етнографії імені М.М.Міклухо-Маклая АН СРСР. У реалізації проекту брало участь кілька десятків етнографів, фольклористів, мовознавців, археологів та істориків НРБ, НДР, ПНР, СРСР і ЧССР. Керували роботою національні редакційні колегії, представники яких утворювали міжнародну редакційну колегію на чолі з директором Інституту етнографії АН СРСР Ю.Бромлеєм.
Міжнародна редколегія у середньому раз у рік проводила засідання, де обговорювалися загальні питання етнографічної славістики, підсумовувалися розробки окремих проблем у різних країнах. Так, подібні розширені засідання відбулись у Смоляницях (ЧССР), Празі, Варшаві, Москві, Чернігові, на яких піднімалися питання етногенезу й етнічної історії слов’янських народів, їх етнокультурних зв’язків, взаємовідносин із сусідніми державами, загальні проблеми сучасної етнографії тощо (63; 64).
У системі міжнародних наукових зв’язків заслуговує на увагу спільна дослідницька діяльність українських і зарубіжних науковців по лінії міжвузівського співробітництва. Наприклад, уже на середину1980-х рр. 22 навчальні заклади Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР підтримували договірні стосунки з 45 вузами країн РЕВ. Вони спільно розробляли 213 тем, з яких 149—у галузі фундаментальних і прикладних наук. Тематика узгоджувалася з галузевими міністерствами, відомствами й установами АН України. У 1990 р. 35 вищих навчальних закладів України здійснювали наукові зв’язки з 93 зарубіжними організаціями, в тому числі з 10 навчально-науковими установами Болгарії, 10—Угорщини, 21—Польщі, 10—Чехословаччини, 4—Югославії (34.-с.62-72). Так, результатом наукового співробітництва Київського імені Т. Шевченка і Дебреценського (Угорщина) університетів з проблем розвитку духовної культури народів, традицій взаємин в умовах соціалістичного способу життя стала праця “Соціалістична духовна культура: деякі питання історії, теорії практики”, опублікована спочатку угорською, а у 1980 р. російською мовами (під редакцією В.Г. Антоненка і Д. Фаркаша). У співпраці з ученими Братиславського університету (Словаччина) видана монографія професора А.Ф. Кізченка “Історія виникнення і розвитку соціалістичної системи”. На основі багатостороннього співробітництва з вузами-партнерами опубліковано підручник “Історія західних і південних слов’ян”, навчальний посібник “Соціалістична теорія держави і права” (автор—доцент кафедри цивільного права КДУ Є.В. Гусєв) (15.-оп.13.-спр.8421.-арк.22). Підсумком спільних досліджень стали наукові статті, опубліковані за кордоном. Наприклад, лише вченими філологічного факультету КДУ опубліковано: Житник В.К. Дружба народів—це жива правда (про вивчення богемістики в Україні) // Літературний місячник.-Прага, 1987.-№ 9; Куземський В.А. Своєрідність сучасної радянської прози //Літературні дослідження радянської філології.-Катовіце, 1987.-№ 11 і ін. (15.-оп.13.-спр.8421.-арк.23). Педагоги Київського і Брненського університетів проводили розробку колективної монографії “Вища педагогічна освіта в університетах соціалістичних країн (про досвід Київського і Брненського університетів) тощо (15.-оп.13.-спр.8472.-арк.4).
Вчені Львівського і Великотирнівського (Болгарія) університетів вивчали соціально-економічні та політичні наслідки російсько-турецької війни 1877-1878 рр., історичні традиції дружби болгарського, українського і російського народів, спільну боротьбу проти османських завойовників. Результатом спільної праці стала монографія болгарською мовою “Незабравим подвиг: Някой аспекти на Русско-турската война 1877-1878 гг. и освобождението на България”. У 1984 р. вийшла друком колективна праця “Гуманізм соціалістичного способу життя”. Заслуговує на увагу монографія “Історико-філологічні дослідження”, опублікована в 1983 р. болгарською мовою.
У 1990-х рр. науковці ЛДУ ім. І.Франка у співробітництві з колегами Вищої педагогічної школи (Краків, Польща) працюють над темою “Історія Галичини”. Спільно з вченими Люблінського (Польща) університету завершена робота над монографією “Перебудова управління економікою”, видано тематичний збірник статей “Діяльність в ім’я свободи і дружби народів”, присвячений відомим українським і польським історичним діячам (польською мовою) (15.-оп.13.-спр.8660.-арк.4-6). Історики Львівського і Люблінського університетів розробляють колективне монографічне дослідження з проблем розвитку країн Західної і Центральної Європи в ХІV-ХІХ ст. (15.-оп.13.-спр.8660.-арк.13).
Сімферопольський державний університет ім. М.В.Фрунзе виступав у якості співвиконавця міжнародної програми координаційного центру країн РЕВ з проблеми “Розробка методологічних проблем ергономічних досліджень нових видів трудової діяльності” (15.-оп.13.-спр.8527.-арк.5). Філософи Харківського та Познанського (Польща) університетів зосереджували зусилля на розробці теми “Теорія і практика відповідальності”. Діяла робоча група з підготовки відповідної монографії (15.-оп.13.-спр8169.-арк.134). У результаті спільних досліджень і розробок Одеського і Сегедського (Угорщина) університетів з проблеми “Особистість, право і управління в соціалістичному суспільстві” у 1984 р. опубліковано монографію “Соціалістичне право і особистість” (15.-оп.13.-спр.7888.-арк.75).
Кафедра української мови Ужгородського державного університету протягом багатьох років співпрацювала з Новосадським університетом (Югославія) над виконанням спільної теми “Сербо-хорватсько-українські лксичні паралелі”. Тема розроблялась у 1980-1985 рр., а також увійшла до програми співробітництва на 1986-1990 рр. (15.-оп.13.-спр.8530.-арк.135). На основі спілкування з вузами-партнерами і отриманих результатів зарубіжних відряджень матеріалів, лише в 1991 р. науковцями УжДУ опубліковано 3 монографії, 1 підручник, 2 збірники наукових праць, 1 навчальний посібник. Серед них: збірник праць “Актуальні питання словотворчого аналізу і словотворчого синтезу” (відпов. ред.: В.В.Волков), монографія Й.О.Дзендзелівського “Граматика Арсенія Коцака”, підручник “Угорська мова для 6 класу шкіл з угорською мовою навчання” (Горват К., Ковтюк С.), навчальний посібник “Угорська мова для початківців” (Лизанець П., Горват Є.) і ін. (15.-оп.13.-спр.8711.-арк.40).
Ясна річ, що у зв’язку з кон’юнктурними обставинами наукові розробки носили дещо однобічний характер. Багато з них спростувало саме життя. Однак спільні дослідження гуманітаріїв сприяли формуванню наукових шкіл, зближувало колективи українських і зарубіжних вчених. Розширювалася база знань, збагачуючись залученням у науковий обіг нового фактичного матеріалу. Зрештою досвід і традиції наукового спілкування відіграють недвозначну роль у налагодженні творчих контактів за умов сьогодення, відкриваючи широкий простір для переосмислення історичного минулого й вирішення назрілих проблем.
Прогресивною і прспективною формою поділу наукової праці східноєвропейських країн у 70-80-х рр. було спільне проведення наукових досліджень у рамках діяльності міжнародних науково-дослідних організацій системи РЕВ (науково-дослідні інститути, центри тощо). Вони створювались на основі угод групою країн як самостійні міжнародні господарські організації для розв’язання окремих комплексних наукових проблем та виконання фундаментальних і прикладних досліджень, що складали взаємний інтерес. Угодою про їх створення визначалися способи фінансування, включаючи розподіл витрат і доходів, структура управління, питання вступу і виходу, способи вирішення непорозумінь, умови використання наукових розробок. При цьому оргметоддокументом передбачалося, що результати досліджень, проведених спідьно, можуть використовуватись безплатно і без обмежень на території країн, які (або організації яких) є учасницями угоди чи договору. Членами міжнародних організацій РЕВ могли бути держави, представленні своїми органами (міждержавні організації), науково-дослідні, проектно-конструкторські чи інші господарські національні організації—суб’єкти цивільного права.
Міжнародні організації РЕВ співпрацювали з Радою як спеціалізовані установи на основі відповідних угод чи протоколів, враховуючи у своїй роботі рекомендації останньої, і на її запит надавали необхідну інформацію.
На початку 1980-х рр. у системі РЕВ уже функціонувало 5 міжнародних установ: Об’єднаний інститут ядерних досліджень (ОІЯД), Інститут РЕВ по стандартизації, Міжнародний центр наукової і технічної інформації (МЦНТІ), Міжнародний науково-дослідний інститут проблем управління (МНДІ ПУ), Міжнародний інститут еконоічних проблем світової соціалістичної системи (МІЕПССС). Останній, створений у 1970 р. для здійснення комплексних розробок економічних питань подальшого поглиблення співробітництва й розвитку “соціалістичної економічної інтеграції”, підпорядковувався безпосередньо Виконкому РЕВ, який затверджував плани та звіти про роботу інституту, а також розглядав наукові рекомендації з проблем економічного співробітництва.
У договірних стосунках з Міжародним інститутом економічних проблем світової соціалістичної системи перебував Інститут соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР (ІСЕПЗК) (22.-оп.1.-спр.216.-арк.1-4). На основі договору від 15.01.1980 р. та робочого плану співробітництва від 25.03.1982 р. Інститут брав участь у багатосторонній співпраці наукових організацій РЕВ з проблем “Шляхи створення комплексної системи виробничої інфраструктури РЕВ в умовах НТР і подальшого поглиблення інтеграційного процесу на 1981-1985 рр.” У рамках цієї проблеми ІСЕПЗК співпрацював над темою “Інфраструктура і територіальна структура соціалістичного господарства” і координував співробітництво міжнародного колективу з теми “Виробнича інфраструктура прикордонних територій країн-членів РЕВ” (22.-оп.1.-спр.138.-арк.115). У складі багатосторонньої проблемної комісії “Сітова соціалістична система” наукоавці інституту у 1986-1990-х рр. розробляли теми: “Питання взаємовідносин між двома світовими системами і перебудови світових господарських зв’язків”, “Теоретичні питання і економічний механізм соціалістичної економічної інтеграції” (22.-оп.1.-спр.213.-арк.15), а також “Стан і перспективи відносин “Схід-Захід”. За міжнародною програмою співробітництва молодіжних спілок країн РЕВ “Співдружність” ученими інституту виконувалися дослідження організаційно-економічних механізмів взаємин (22.-оп.1.-спр.258.-арк.3).
Загалом на середину 1980-х рр. у східноєвропейських країнах діяло 120 рад уповноважених, 65 координаційних центрів, 5 міжнародних інститутів і більше десятка інтернаціональних наукових колективів, спільних лабораторій та конструкторських бюро. Однак, скуті монополією держави на зовнішньоекономічну діяльність, вони не змогли забезпечити поступу в розгортанні міжнародної наукової інтеграції. Криза у взаємостосунках країни Східної Європи на рубежі 1980-1990-х рр. призвела до згортання обсягів наукової взаємодії.
Слід константувати, що найбільш ефективно міжнародні наукові контакти реалізуються на основі прямого (безпосереднього) співробітництва міністерств, відомств і наукових установ, яке дозволяє комплексно вирішувати складні наукові проблеми, починаючи від пошукових робіт, досліджень і закінчуючи впровадженням отриманих результатів. Воно може за вибором охоплювати всі форми наукової взаємодії, тому вважається ще комплексною формою поділу наукової праці. Здійснюється шляхом координації, кооперування, спільного проведення досліджень, взаємовідрядження спеціалістів для різноманітних і визначення оптимальних шляхів розв’язання наукових проблем, створюючи тим самим сприятливі умови у процесі наукової діяльності.
Спільне виконання певної частки завдань у межах однієї теми або розробка конкретних проблем з наступним обміном відповідною інформацією усуває паралелізм у науковій роботі, сприяючи зниженню матеріальних затрат, економії творчої праці і часу. Оперативний обмін науковими здобутками дозволяє організаціям швидше освоювати нові розробки, використовуючи не лише кінцеві, але й проміжні результати, що надає прямим зв’язкам порівняно з іншими формами співробітництва багато переваг. Однак, не дивлячись на досить високу ефективність, у 1970-1980-х рр. безпосередня взаємодія наукових установ східноєвропейських країн не змогла набрати потрібного динамізму. Перешкодою стала громіздка планово-адміністративна система господарювання, несприйнятна до нововведень.
Наукові організації України, як, власне, й інших союзних республік, не лише не мали права самостійно встановлювати прямі зв’язки з повноважними представниками інших країн, але й самостійно відповідати на листи, у яких містилися конкретні пропозиції зарубіжних установ. У зв’язку з відсутністю юридичної і фінансової самостійності, АН України, галузеві інститути й вищі навчальні заклади республіки цілковито залежали від АН СРСР, союзних міністерств та відомств. Не обов’язковим було представництво України й при обговоренні та укладені Радянським Союзом угод із зарубіжними країнами. Такий стан речей сильно ускладнював налагодження прямих зв’язків, обмежуючи їх рамками обміну літературою та документацією. У результаті контакти складалися з випадкових проблем, не відображаючи актуальної планової тематики. Поза увагою українських вчених залишилися важливі наукові досягнення зарубіжних країн, де, в свою чергу, недостатньо знали про здобутки науковців України.
Водночас за масштабами, формами, напрямами досліджень, українські й східноєвропейські наукові установи були досить близькими. Виходячи з цих міркувань, в АН України неодноразово надходили листи з пропозиціями розпочати безпосереднє співробітництво. Варто зазначити, що аналогічні пропозиції, що містили зацікавленість у налагодженні співпраці з науковими організаціями України, передавались і по лінії дипломатичних інституцій. Так, у бесіді з генеральним консулом ЧССР Юраєм Варголиком у м. Київі 19 серпня 1985 р. прозвучала інформація про те, що на основі розмов з представниками ЦК КПЧ, Уряду ЧССР, центральних комітетів суспільних організацій і Чехословацької АН розроблено ряд конкретних пропозицій щодо подальшого розвитку і поглиблення чехословацько-радянського співробітництва у рамках УРСР, у тому числі проект розширення і поглиблення науково-технічного співробітництва між ЧССР і СРСР у 1986-1990-х рр. з орієнтацією на Україну.
На думку Ю.Варголика, одним із шляхів підвищення ефективності взаємин і піднесення їх на більш високий рівень могло б стати встановленням прямих зв’язків між міністерствами, відомствами, науковими установами та об’єднаннями ЧССР і відповідними органами України (14.-оп.32.-спр.2221.-арк.127).
З проханням направити до країн Східної Європи характеристики розроблюваних в Україні наукових проблем і зробити запит на аналогічну інформацію, а також установити за прикладом АН СРСР наукове співробітництво з академіями наук сусідніх держав неодноразово зверталась до ЦК КПУ Президія АН України. Думки про доцільність і зацікавленність у встановленні прямих договірних стосунків, проекти договорів про співробітництво подавали у центральні органи влади окремі наукові установи (22.-оп.1.-спр.340.-арк.4; спр.138.-арк.116). Однак погодження таких питань на місцевому, республіканському і союзному рівнях затягувало їх вирішення на роки, завдаючи цим значних утрат самій науці.
Дещо активніше налагодження прямих контактів відбувається у перебудовчий період. Підписані в жовтні-листопаді 1986 р. міжурядові угоди передбачали розвиток прямих зв’язків із зарубіжними партнерами об’єднань і організацій, 153 з яких були розташовані в Україні. Загалом, право встановлювати прямі контакти отримували організації, які могли створити умови для участі в міжнародному кооперуванні.
Країнами-членами РЕВ було досягнуто домовленності про взаємне економічне й науково-технічне співробітництво на трьох взаємопов’язаних рівнях: на міжурядовому—узгодження економічної і наукової політики, розробка і організація ширикомасштабних програм і угод; на галузевому—узгодження напрямів і конкретних заходів щодо розвитку міжнародної спеціалізації, і на рівні активного залучення до співпраці організацій шляхом кооперування з широким використанням прямих зв’язків, створення спільних підприємств, міжнародних об’єднань та науково-дослідних установ. Відповідальність за координацію здійснення прямого співробітництва організацій України покладалася на Державний плановий комітет УРСР. Йому ж поручалося надання методичної допомоги міністерствам і відомствам щодо налагодження безпосередніх контактів. У 1988 р. прямі зв’язки вже було встановлено між 24 дослідними інститутами АН України і 32 науковими організаціями східноєвропейських країн. Співробітництво здійснювалося з 263 тем, у тому числі 22 теми розроблялися спільно з вченими Угорщини, 81—НДР, 49—Польщі, 65—Чехословаччини. Всього, в рамках угод про пряме співробітництво кількість тем зросла порівняно з 1987 р. майже в 1,5 разів. На кінець 80-х рр. лише з 42 науковими установами Польщі виконували спільне дослідження на основі прямих зв’язків 26 інститутів АН України (14.-оп.25.-спр.3374.-арк.21).
У системі міжнародного наукового співробітництва слід також відзначити форми проведення наукових досліджень на замовлення. Вони набули поширення ще у 80-х рр. і здійснюються переважно на двосторонній основі.Взаємостосунки між учасниками регулювались укладеними контрактами, які визначали техніко-економічні показники, гарантовані виконавцями, додаткові послуги, зобов’язання замовника, вартість робіт і послуг, умови оплати і порядок розрахунків, патентно-лецінзійні питання, санкції за невиконання умов договору і порядок вирішення можливих непорозумінь. Подібні форми сприяли підвищенню відповідальності організацій, що співробітничали за дотриманням термінів і якості роботи, зростанню ефективності наукової взаємодії загалом. Водночас дана форма співробітництва є істотним джерелом валютних надходжень. Виходячи з існуючої структури науково-технічного потенціалу, для України є дуже важливим підвищення частки обсягів фінансування науки за рахунок замовлень зарубіжних партнерів. Це особливо суттєво для галузей, де наявний науковий потенціал є надлишковим для потреб України, тому потрібні цілеспрямовані дії і на державному рівні, і на рівні наукових установ щодо пошуку потенційних замовників із близького і далекого зарубіжжя.
Значне місце у розвиткові міжнародного наукового співробітництва належить особистим контактам між ученими. Допомагає у науковій діяльності ділове листування, в ході якого науковці обмінюються досвідом роботи, джерельними матеріалами. Наприклад, академік АН України В.М.Корецький (1980-1984 рр.), провідний спеціаліст СРСР у галузі історії держави і права та міжнародного права, вів тривале листування з професором Празького університету Ванєчєком Вацлавом. Зокрема, в Інституті архівознавства НБУ ім. В.І.Вернадського зберігається 15 листів, написаних В.Вацлавом В.М.Корецькому за термін з 18.06.1969 р. по 30.03.1984 р. У листах є згадки про минулі зустрічі, висловлюється вдячність за спільну наукову працю, повідомляються дані про міжнародні форуми правників-істориків, у роботі яких Володимир Михайлович не зміг взяти участі. Листування свідчить про обмін думками вчених щодо опублікованих праць з проблем держави і права, міжнародного права у нас і в Чехословаччині, рецензій на них, аналізується наявна джерельна база з певних наукових питань тощо (20.-оп.4.-спр.58.-апр.1-14).
У листуванні В.М.Корецького з Казиміром Банні, польським науковцем, йдеться про публікації, книги, які Володимир Михайлович просить переслати в Україну, а також дані про нові бібліографічні видання, відбитки деяких джерельних публікацій, журналів. Зокрема пан Каземір обіцяє зробити запит у Лондоні та в інших містах Західної Європи щодо одержання потрібної інформації і бібліографічних даних. Здійснюється обмін думками про деякі періодичні видання, їх слабкі та сильні сторони (20.-оп.4.-спр.54.-арк.3-6) і т.д.
Листування В.М.Корецького з Іштваном Фрішке, академіком, секретарем Відділу економічних і юридичних наук Академії наук Угорщини пов’язане з неодноразовим запрошенням Володимира Михайловича прочитати курси лекцій та провести консультації з проблем міжнародного права в Інституті держави і права УАН (20.-оп.-4.-спр.33.-арк.1).
У листах до академіка АН України М.І.Супруненка з питаннями, які вважає спірними, звертається дослідник історії України 20-х років ХХ століття Клим Зденек (Чехословаччина, м. Павличкув Броди). Він також висловлює вдячність за поради щодо підбору бібліографії, джерел, за методичну допомогу вітчизняного історика (21.-оп.3.-спр.44.-арк.1-3). Однак у цілому ділове листування між вченими не обминули труднощі, притаманні й іншим сферам співпраці. Усе листування з зарубіжними науковими центрами вважалось службовим і підлягало реєстрації. Одержані з-за кордону, в тому числі при особистих контактах, книги, відбитки статей, журнали, брошури обов’язково передавалися на державне зберігання, а науковець міг отримати їх копії хіба що з дозволу керівництва установи. Таким чином, особистість вченого нівелювалась, перебуваючи під пильним наглядом адміністративного бюрократичного апарату, вкрай обмежувалась оперативність і свобода дій у міжнародних зв’язках.
Одну з важливих складових структури співробітництва та його напрямів становить відрядження за кордон і прийом зарубіжних вчених з метою проведення наукових досліджень, ознайомлення з науковими здобутками й обміну досвідом роботи, консультування, стажування, підготовки і підвищення кваліфікації наукових кадрів, участі у національних та міжнародних наукових форумів. Проте проблема взаємообміну вченими була і залишається в Україні протягом останніх десятиліть однією з найболючіших. Якщо раніше труднощі у відрядженнях виникали в основному на грунті кон’юктурних, ідеологічних передумов, бюрократизму й організаційних моментів, то нині пов’язується з відсутністю коштів.
Фактична монополія центральних органів СРСР на міжнародні зв’язки у 70-80-х рр., незважаючи на офіційно проголошений курс економічної інтеграції країн РЕВ, стояла на заваді інтенсифікації взаємин. Надалі розвиток ділового партнерства наражався на надмірну регламентацію, підмінювався парадністю. Заявки вчених на поїздки за кордон задовольнялися далеко не повністю. Чимало відмов у наданні відряджень мотивувалося відсутністю валюти, в той час, як наукові установи України, передаючи все зароблене в центр, власними коштами не володіли (22.-оп.1.-спр.340.-арк.4).
Ефективному розвиткові творчих контактів заважала складна і тривала процедура оформлення виїздних документів, організаційна сторона здійснення відряджень. Наприклад, вченим і викладачам вищих навчальних закладів, виїжджаючим у Східну Европу для підвищення кваліфікації, необхідно було спочатку прибути в Київ, Мінвуз України, де оформлялися закордонні паспорти і проводився обмін валюти, після чого відряджувані їхали в Москву, Мінвуз СРСР для відповідних консультацій і співбесіди, звідти знову через Київ у відповідну країну. Такаж ситуація повторювалася при поверненні, що в цілому коштувало вченим зайвих грошових витрат і зусиль (15.-оп.13.-спр.8169.-арк.138).
Дуже повільно розв’язувалися проблеми і в організації прийому зарубіжних колег. Бар’єри на шляху співробітництва створювалися відомчою роз’єднаністю, затяжним погодженням між республіканськими та союзними органами програм і термінів перебування іноземних спеціалістів. Так, згідно з інструкцією Мінвузу СРСР, не пізніше як за 3 місяці до приїзду наукового працівника з вузу-партнера приймаючий вуз зобов’язувався подати програму прийому в союзне міністерство, і лише після цього видавалося розпорядження про прийом. Так як вузи-партнери в більшості випадків не повідомляли завчасно конкретну дату приїзду своїх спеціалістів, то вказані формальності часто призводили до зриву наукових заходів, що накладало негативний відбиток на ефективністі всього співробітництва (15.-оп.13.-спр.8169.-арк.138). Не було єдиних правил і порядку матеріально-побутового й культурного обслуговування іноземних делегацій. Виникали перешкоди, пов’язані з забезпеченням житлом, транспортом. Наприклад, 14-16 жовтня 1980 р., згідно з приказом Міністра вищої і середньої спеціальної освіти СРСР, на Київський державний університет покладалось проведення науково-методичної конференції “Основні напрями удосконалення викладання політекономії у вузах” за участю делегацій 10 соціалістичних країн. Однак вона не відбулась у зв’язку з відмовою Київського міськвиконкому виділити готельні місця для немісцевих учасників, оскільки проведення конференції не було передбачене планом заходів по співробітництву на даний рік (12.-оп.50.-спр.2586.-арк.195-196). Такі випадки на були поодинокими, і вони яскраво ілюструють труднощі у налагодженні наукових зв’язків.
Загалом, порядок відряджень за кордон перебував у цілковитій відповідності з командно-адміністративними методами управління економікою. Падіння темпів економічного розвитку, застій і криза в багатьох галузях народного господарства накладали відбиток на динаміку наукових контактів.
У 1975 р., коли плани економічної інтеграції були на піднесенні, з України за рубіж було відряджено 2430 спеціалістів, з них у Східну Європу 347 (для виконання планів дво- і багатостороннього співробітництва—134, для участі в міжнародних форумах—155 і в інших цілях). З кінця 70-х рр. до середини 80-х спостерігається низхідна динаміка відряджень. Якщо у 1981 р. від організацій України за кордоном побувало 2048 чол., у 1982 р.—1980, у 1983 р.—1752, то у 1984 р.—лише 1540 (34.-с.87). У ці роки зростає також кількість відмовлень у наданні виїзду державними органами управління. Якщо у 1979 р. було відмовлено у виїзді 3,7 відсоткам від загальної кількості претендентів, у 1980 р.—4,4, то у 1981 р.—уже 4,7.
За даними Комісії з виїздів за кордон при ЦК КПУ, протягом 1981 р. розглядалися подані міністерствами, відомствами та організаціями республіки документи про відрядження 1696 чол. (у 1980 р.—2011), 111 особам, або 6,5 відсоткам (у 1980 р.—5,5) відмовлено у виїзді у зв’язку з “наявністю негативних даних морального і політичного характеру, обізнаністю з державними таємницями, недоцільністю” тощо. Як недостатньо обгрунтовані, відхилено пропозиції на виїзд 515 вчених та спеціалістів, або 45 відсотків від поданих заявок (14.-оп.25.-спр.2288.-арк.3-4). Проте, слід зазначити, що не завжди мала місце ефективна реалізація здійснених наукових поїздок. Наприклад, у 1980-1985 рр. на стажування за кордон по Мінвузу УРСР з України виїжджало 206 науковців. Близько 50 відсотків з них після повернення на Україну не внесло жодних пропозицій для галузей народного господарства, організації науково-дослідної роботи чи навчального процесу. Щодо публікації дисертацій, винаходів, монографій, підручників—можна назвати тільки поодинокі приклади (15.-оп.13.-спр.8047.-арк.111).Упровадженню отриманого зарубіжного досвіду заважала також сама форма звітності, як правило, спрямована лише для вищестоячих органів управління, тобто знизу вверх, в той час, як інформація у зворотньому напрямку надходила надто повільно.
На процес взаємообміну науковцями значною мірою впливали політичні моменти міжнародних стосунків (загострення ідеологічної протидії між Заходом і Сходом, розгортання гонки озброєнь, “холодної війни”, зміни внутрішньої обстановки в зарубіжних країнах) і ряд суб’єктивних факторів. Так, у зв’язку з подіями в Польщі на початку 80-х рр., організаціямУкраїни, які підтримували постійні контакти з воєводствами Польщі рекомендовано проаналізувати стан зв’язків і визначити додаткові заходи щодо підвищення ідеологічної ефективності; на період загострення обстановки у воєводствах утриматися від поїздок групам партійних, радянських, комсомольських, профспілкових працівників; заходи, які неможливо перенести, проводити тільки після додаткового узгодження з польською стороною і таке інше (14.-оп.25.-спр.2137.-арк.152).
Певний резонанс у здійсненні закордонних відряджень викликала так звана “зрада Батьківщині” Ю.Я.Турченка (1979 р.), співробітника Секретаріату ЮНЕСКО, в минулому зав. відділом Інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії АН УРСР. Уже в жовтні того ж року було проведено перевірку підбору й підготовки кадрів для закордонних відряджень в установах АН УРСР. Результати обговорювались на засіданні Комісії з виїздів за кордон при ЦК КПУ. Було розглянуто діяльність МЗС України щодо створення  резерву кадрів для роботи в міжнародних організаціях, звернено увагу міністерства на необхідності запобігання у майбутньому продовження термінів перебування вчених на роботі за рубежем. У зв’язку з цим рекомендується щорічне й перспективне планування заміщення постів у секретаріатах міжнародних організацій кожні 2-3 роки, перегляд складу спеціалістів, зарахованих у резерв. У першому кварталі 1980 р. відділом закордонних зв’язків ЦК КПУ здійснено індивідуальне навчання секретарів комісій з виїздів за кордон при обласних комітетах і Київському міськкомі партії з метою посилення контролю за підбором і підготовкою кадрів для зарубіжних відряджень (14.-оп.25.-спр.2165.-арк.1-2).
Загалом, працюючи за кордоном, у полі зору українських науковців окрім планових завдань і програм співробітництва були питання, пов’язані з методологією планування наукових досліджень, підготовкою наукових кадрів, пошуком і розширенням інформаційної бази суспільствознавчих розробок. Так, доктори історичних наук І.Ф.Курас, В.П.Чернявський іспівробітник ІСЕПЗК АН України О.Г.Арсеєнко, перебуваючи у науковому відрядженні в Чехословаччині у кінці 1981 р. виявили в Державному історичному архіві ЧССР багаточисельні матеріали післяжовтневої української еміграції—автографи листів і особистих документів М.Грушевського, С.Петлюри, Є.Коновальця, В.Винниченка, Є.Петрушевича, П.Скоропадського, І.Мазепи, Б.Мартоса та багатьох інших діячів української революції 1917-1920-х рр. і ОУН. Було зроблено копії більше 1000 сторінок найцікавіших документів, які не залучались раніше у науковий обіг. З допомогою чеських колег: професорів Ч.Аморта, В.Крага, А.Фалтиса виявлено величезний документальний масив з цих же питань у багатьох інших установах Чехословаччини (22.-оп.1.-спр.138.-арк.109-111).
У ході наукових відряджень професора кафедри міжнародного права і порівняльного правознавства факультету міжнародних відносин і міжнародного права КДУ ім.Т.Шевченка В.А.Василенка і співробітника цієї ж кафедри В.І.Муравйова у Брненський університет одержано цінні матеріали з проблем карного права. Під час роботи у наукових бібліотеках було отримано інформацію з питань класифікації міжнародних правопорушень, поняття міжнародної організації як суб’єкта міжнародного права та її характерних рис, нормативного регулювання проблем відповідальності країн ЄЕС і т.п., яка широко використовувалась при виконанні науково-дослідних робіт вченими КДУ. Було зібрано матеріал для підготовки навчального посібника “Міжнародні організації—специфічні суб’єкти міжнародного права”(К.,1990), розділу “Норми міжнародних організацій у системі сучасного світопорядку” колективної монографії “Нормативні основи сучасної системи міжнародної безпеки”.Наукові результати відряджень знайшли відображення у лекційних, семінарських заняттях і спецкурсів для студентів (15.-оп.-13.-спр.8432.-арк.32-39).
Протягом багатьох років консультантом державних органів Болгарії з питань створення автоматизованої системи управління і комплексної автоматизації та механізації був академік В.М.Глушков. Наприклад, у 1977 р. він провів у Болгарії цикл консультацій з питань принципів масштабної обробки інформації, у складі делегації АН України брав участь у днях радянської науки і техніки в Польщі, де читав лекції з проблем обчислювальної техніки. На запрошення Словацької АН виїжджав у м.Братиславу, де обговорювалися питання розвитку автоматизованих систем управління і можливості їх застосування в економіці Словаччини.
У 1986-1990 рр. розвиток наукового співробітництва України в основному пов’язувався з реалізацією Комплексної програми науково-технічного прогресу країн РЕВ, з виконанням загальносоюзних і республіканських програм. Зростає частка відряджених за кордон на основі прямих зв’язків. Значно спрощувала процедуру відряджень постанова Ради Міністрів УРСР “Про вдосконалення порядку виїзду за кордон у службових справах”. Республіка отримувала більше прав у вирішенні питань закордонних відряджень і оформлення для цього відповідних документів. Керівники державних, кооперативних і громадських організацій одержали право направляти у Східну Європу делегації і окремих спеціалістів незалежно від терміну перебування.
З іншого боку, у другій половині 80-х рр. спостерігається тенденція до зменьшення кількості реально виїжджаючих порівняно з оформленими закордонними відрядженнями згідно з плановими чи додатковими завданнями. Так, у 1986 р. з України було направлено за кордон лише 42 відсотки осіб згідно з оформленими документами. У 1987 р. з 3123 “оформлених” виїхало лише 2414. З них: 1335 у соціалістичні і 1079 у капіталістичні країни (відповідно, по лінії співробітництва АН України—115, Мінвузу України-5)  (14.-оп.25.-спр.3204.-арк.10; арк.68-69).
Варто зауважити, що на ефективність зарубіжних відряджень у розглядуваний період чинили вплив певні психологічні фактори. Так, у “застійні часи” ідеологічно заохочувалась установка на те, що “досвід” країни “розвинутого соціалізму” має бути взірцем для інших країн і народів. Звідси—дещо упереджене ставлення до вивчення зарубіжного досвіду, формалізм у його впровадженні. Знову ж процеси гласності й демократизації, викривши “хиби” радянської політико-економічної системи, навпаки, змістили акценти на поглиблене вивчення такого досвіду, втілення його у практицівітчизняних умов. Вже рішенням Колегії Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР від 25.10.1986 р. постановлялось: “… при розробці й затвердженні тематики наукових досліджень на 1987-1990 рр. передбачити розділи по вивченню передового зарубіжного науково-технічного досвіду” (26.-Арк.3).
Кінець 80-х рр. можна охаректиризувати як період  “психологічного хаосу” в загальноукраїнському масштабі, “соціальної анемії”, що стало наслідком зруйнування ціннисних  орієнтацій та світогляду попереднього етапу існування суспільства, а також невизначеності світоглядних засад, які б працювали в необхідному напрямку в умовах сьогодення. Природно, що сильний відбиток на міжнародне співробітництво накладений періодом трансформації східноєвропейських суспільств. Тому в процесі подальшого налагодження наукового обміну необхідне врахування усіх чинників, що можуть забезпечити підвищення результативності спілкування.
З а обставин тяжкої економічної кризи важливим джерелом валютних надходжень в Україну може стати реалізація таких напрямів співробітництва як надання консультацій, здійснення експертизи проектів, науково-педагогічна робота за контрактами; прийом іноземних спеціалістів з метою стажування, підвищення кваліфікації наукових працівників; підготовка наукових кадрів через аспірантуру та інші форми зв’язків у галузі надання наукових послуг. Вони сприятимуть залученню наукових організацій України до зовнішньоекономічної діяльності й інтеграції у світову систему міжнародного поділу наукової праці на ринкових засадах. При цьому  просто необхідне державне сприяння, створення належних умов організаціям, удосконалення правового забезпечення наукової сфери.
Важливим компонентом наукової творчості також виступає науково-інформаційний обмін. Адже взаємне надання наукової інформації у найширшому розумінні уже закладає елементи координації дослідницької роботи, надає можливість у співставленні наукових здобутків, визначенні перспектив подальшої співпраці.
Джерела інформації соціально-гуманітарної сфери знань у змістовому відношенні значно відрізняються від документів інших галузей науки, вони в меншій мірі піддаються формалізації, вимагають відбіркового підходу, кваліфікованого відбору зі світового потоку публікацій найбільш суттєвого і важливого, що характеризує нові проблеми та шляхи їх вирішення. Власне тому у співробітництві східноєвропейських країн розвиткові наукової інформації з суспільних наук відводилась неабияка роль.
Уже 8 липня 1976 р. у рамках багатостороннього співробітництва академій наук було укладено угоду про створення Міжнародної інформаційної системи з суспільних наук (МІССН). Її учасникі—академії наук Болгарії, НДР, Польщі, СРСР, Угорщини і Чехословаччини. Створення МІССН обумовлювалось також спільністю процесів суспільного розвитку та єдністю ідеологічних завдань (42.-с.10).
Кожна академія наук—член угоди про МІССН—визначала науково-інформаційний орган, який координував діяльність академічних та інших національних інформаційних організацій зі суспільних наук у своїх країнах. Вони отримали назву виділених національних органів (ВНО). Представляючи інтереси національних інформаційних центрів, ВНО займалися збором документів, їх обробкою, записом результатів обробки на уніфіковані носії інформації і передачею їх у МІССН. Для координації спільної роботи було визначено головний орган системи—Інститут наукової інформації зі суспільних наук АН СРСР (ІНІСН).
В організаційному плані інформаційна мережа МІССН складалася з територіально розсіяних, взаємопов’язаних інформаційних центрів та інформаційних підрозділів. У її структурі виділялись три рівні:
· міжнародний (забезпечував взаємозв’язок автоматизованої інформаційної системи суспільних наук, головного органу і ВНО);
· національний (створення інформаційних мереж на національному рівні);
· локальний (автоматизація інформаційних процесів усередині окремих організацій). Управління усією інформаційною мережею здійснювала Рада МІССН (42.-с.11-22).
Розвиток МІССН відбувався відповідно до рішень нарад представників академій наук і віце-президентів академій наук з суспільної галузі знань з метою виконання завдань, накресленних довгостроковими програмами багатостороннього співробітництва.  Зокрема, у 1981 р. розвиток системи було включено в якості одного з 13 основних напрямів у довгострокову програму з суспільних наук і пректів її реалізації на 1981-1985 рр.
У рамках МІССН лише у 1976-1986 рр. вийшло у світ 154 спільних видань, серед яких: 62—проблемно-тематичних реферативних збірників, 55 бібліографічних показчиків літератури, 17 двосторонніх збірників, матеріали 3-х наукових конференцій МІССН і наради з проблем інформаційного забезпечення міждисциплінарних досліджень. Щорічно за планом МІССН видавались покажчики літератури—бібліографічні  щорічники “Економічне і науково-технічне співробітництво країн-членів РЕВ і СФРЮ”, ”Розвинуте соціалістичне суспільство”, “Критика сучасних буржуазних ідеологій, реформізму і ревізіонізму”, “Методологічні питання суспільних наук”. Раз у два роки виходив бібліографічний покажчик “Спільні наукові праці вчених соціалістичних країн в області суспільних наук”. Видання МІССН обов’язково направлялись у партійні та державні органи управління, вищі навчальні заклади, академічні й галузеві науково-дослідні інститути (42.-с.12-18).
Розвиток інформаційної мережі з суспільних наук на міжнародному рівні став можливим завдяки створенню національних центрів інформаційного обміну (НЦІО). В СРСР функції НЦІО виконував Всесоюзний науково-дослідний інститут прикладних автоматизованих систем (ВНДІ ПАС). Він забезпечував доступ до баз даних ІНІСН АН СРСР іншим країнам. Загалом, в інформаційну систему з суспільних наук Радянського союзу входили: ІНІСН (всесоюзний центр інформації і головний орган МВССН), інформаційні підрозділи науково-дослідних інститутів, секцій суспільних наук, президій академій наук, інших установ та відомств, республіканські інформаційні центри, регіональні органи інформації тощо.
Республіканські інформаційні центри досліджували стан і розвиток суспільних наук в СРСР та за кордоном на основі систематичного вивчення вітчизняної і зарубіжної літератури, інших наукових матеріалів; готували узагальнені дані з питань розвитку суспільних наук у республіці; забезпечували інформацією зацікавлені організації, проводили дослідження з актуальних проблем соціально-економічної, політичної та ідеологічної інформації; здійснювали координаційну роботу й надавали відповідну методичну допомогу (42.-с.111).
Провідним інформаційним органом республіки став Український науково-дослідний інститут науково-технічної інформації і техніко-економічних досліджень Держплану УРСР (УкрНДІНТІ). Йому підпорядковувались міжгалузеві територіальні центри, виробничо-поліграфічне підприємство і республіканські курси підвищення кваліфікації інформаційних працівників.
УкрНДІНТІ та відділи держплану України складали техніко-економічні огляди розвитку галузей господарства, порівнюючи їх результати з досягненням інших країн, забезпечували відряджуваних за кордон спеціалістів довідковими матеріалами, висвітлювали у спеціальних виданнях звіти про виконану роботу, надсилаючи зацікавленим відомствам інформацію про передовий зарубіжний досвід.
Через відділ наукової інформації з суспільних наук АН УРСР вітчизняні науковці мали змогу використовувати у своїй роботі бази даних про зарубіжну й радянську літературу, в тому числі проблемного характеру. Відділом було організовано дисплейний зв’язок з ІНІСН АН СРСР, і з допомогою автоматизованої інформаційної системи (у режимі діалогу) стало можливим отримання анотованих бібліографічних матеріалів.
Значний внесок у міжнародне співробітництво в інформаційній галузі зробили інститути АН України, визначені координаційними центрами для розробки завдань комплексних програм. Їхня діяльність охоплювала організацію обміну інформацією у процесі дослідницької роботи, складання наукових прогнозів та аналізів, збір та узагальнення інформації, піготовку заключного звіту і пропозицій щодо використання отриманих результатів. Координаційні установи видавали збірники інформаційних матеріалів, проводили конференції, симпозіуми, наради і навчання спеціалістів (22.-оп.1.-спр.138.-арк.115-117).
Науково-інформаційний обмін здійснювався науковими й вищими навчальними закладами України у рамках прямого та міжвузівського співробітництва, проводився обмін друкованою літературою (15.-оп.13.-спр.8169.-арк.60; спр.8421.-арк.84). Поширенню наукової інформації та досвіду сприяло видання словників, присвячених певним галузям знань.
Суттєвим недоліком наукового співробітництва країн РЕВ стала відсутність розподілу праці у сфері інформації, концентрації сил і засобів на певних напрямах інформаційної діяльності, а також спеціалізованої електронно-обчислюваної техніки, зокрема персональних ЕОМ, призначених для автоматизованої обробки інформації. Відсутність у наукових установах локальних мереж ЕОМ для передачі інформації до робочого місця дослідника позбавляла можливості більшість наукових колективів включатися у систему автоматизованих інформаційних процесів.
У цілому, інформаційний фонд лише в СРСР нараховував понад 1 млрд. одиниць документів і матеріалів. Для його обслуговування були задіяні значні матеріальні та кадрові ресурси. Однак застаріла і ненадійна інформаційна система не давала змоги їх ефективно використовувати.
Підводячи підсумки розгляду основних форм і напрямів наукової взаємодії вчених-гуманітаріїв східноєвропейських країн, слід детальніше зупинитися на загальній проблемі ефективності наукових розробок на основі міжнародної співпраці та її безпосередньої організації.
Проблеиа підвищення ефективності співробітництва диктується суперечністю між необхідністю постійного розширення і поглиблення наукових досліджень, вирішення принципово нових наукових завдань з одного боку, і неможливістю розвитку науки лише на основі екстенсивного нарощування її параметрів, внаслідок обмеженості  ресурсів, які держава може виділити на ці цілі, з іншого.
Центральним для України, особливо за нинішніх умов, постає завдвння інтенсифікації наукової діяльності, суть якої зводиться до того, щоб з допомогою різноманітних, головним чином організаційних, заходів забезпечити високу ефективність розробок при мінімізації затрат часу і ресурсів. Сам термін “фективність” можна охарактеризувати як рівень організації наукового прогресу чи здійснення наукового співробітництва, що забезпечує досягнення поставленої мети з оптимальними затратами ресурсів. Іншими словами—це показник, який дозволяє співставити значення отриманого результату (наукового, технічного, економічного, соціального тощо) з використаними ресурсами й часовими затратами.
Отже, в першу чергу, необхідна чітка визначенність щодо національної пріоритетності розвитку наукових напрямів (невідкладних і на перспективу), у чому суттєву роль відіграє правильність прогнозування тенденцій розвитку науки в цілому та її окремих галузей. У процесі налагодження співробітництва необхідна обізнаність з потенційними можливостями партнерів та врахування стратегії зовнішньополітичного курсу нашої держави.
Поряд з цим, в умовах розвитку наукових зв’язків на ринкових засадах бажано акцентувати зусилля на розширенні тих форм взаємодії, які становлять найбільш переспективну групу наукових послуг у плані валютних надходжень і конкурентної спроможності на світовому ринку (виконання робіт на замовлення, консультування, стажування, підготовка наукових кадрів, підвищення кваліфікації і ін.), що забезпечуватиме гідне місце України у міжнародному співтоваристві.